«Паркур - це життя», - Шаміль Мірзаханов, ВІДЕО

Ми починаємо знайомити Вас з відомим жителями нашого міста. І сьогодні пропонуємо дізнатися про відомого паркуриста Шаміля Мірзаханова.

Шаміль Мірзаханов майже 10 років свого життя присвятив паркуру. Його не вчили професіонали, усе, що він вміє, результат його старань, витримки, цілеспрямованості та впевненості. Більше того, не маючи за плечима ні мудрого наставника, ні навіть адекватного місця для тренувань, він має учнів, яких навчає та передає їм свій досвід. Детальніше про його шлях до успіху, інтереси та багато іншого у нашому інтерв’ю.

-        Розкажіть коли Ви почали займатися?

-        Почав займатися з 2006 року.

-        Скільки Вам тоді було років?

-        Ну скільки… 19 чи 18.

-        Що Вас підштовхнуло до занять паркуром?

-      Із самого дитинства дивився всілякі фільми про Джекі Чана, мені це подобалось.  Я  їх передивлявся по кілька разів.  Потім вийшов фільм «Ямакасі», це я вже був в 11 класі. У мене був друг Діма і ми почали стрибати. Але  ще не знали, що таке паркур. Так просто лазили по деревах, по гаражах, по будівлях усіляких. А через деякий час уже дізналися з Інтернету.  Спочатку сальто ми вперед вчилися. Це було на «амєріканскіх горках», там пісок. Падали, один раз на голову впав, боляче було. Ну і так по трошки почав тренуватися. Потім знов усілякі відео качали. Дізналися, що у Броварах ще є хлопці, списалися з ними, було цікаво познайомитися. Пройшов час і мені сказали, що  у Києві будуть хлопці з Лондона виступати.  Поїхали подивитися. І там була команда, ми бачили їх відеоролики,  але не знали, як вони  називались. Це були 3RUN.

 Це був великий поштовх, щоб далі займатися. Коли вже приїхали додому дізналися як ця команда називається, почали відеоролики качати і в усьому почали їх наслідувати, одягатися як вони, слухали музику, яка була в них у відео. Мріяли камеру купити, але грошей не було, на телефон знімали.

Потім… З 2006 до 2008  активно тренувались. А у 2008 я зняв перший нормальний відеоролик і виклав його в ютубі. Про мене київські хлопці дізналися. У нас, у Броварах нема де тренуватися. Є «манєж», але  туди ні з якого приводу не пускали. Пару разів спробували, але нас виганяли. А потім  сказали, що в Києві є зал акробатичний, з паралоновою ямою. Ми такі раді були. Пішли туди, познайомились. 

Далі 2008 -2009 роки.  Теж, мені дзвонять, знову приїде ця команда 3RUN. Це було 10 років Новому каналу. Нас запросили  з ними виступити. Ми такі раді були. Познайомитися з відомою командою, самому виступити з нею та щей грошей заплатили. І це все знову мені новий поштовх дало далі займатися.

У 2009 році на День молоді у Броварах влаштовувалися всілякі екстримзаходи і запросили з Білої церкви двох паркуристів. З одним з них я  виступав ще раніше. Ми ще друзів з Києва привезли.  І там де літак у нас зараз на площі, увечері  стрибали, а там якась жінка ходила довкола і гроші збирала. Коротше, назбирала нам грошей. На них пішли макаронів, сосисок накупляли, прийшли до мене додому, зварили, поїли, спати лягли.

Потім що..Потім усе вже якось мутно, не дуже пам’ятаю.

-        Добре, а чим Ви ще займаєтесь окрім паркуру, які захоплення? Ви ж на когось вчилися. На кого?

-        Вчився я на менеджера готельно-ресторанного бізнесу.

-        Але це не Ваше покликання?

-        Ні, це не моє. В 11 класі там у мене питали ким я хочу бути. А в мене вітер в голові,  нічого не хочу. Ну мама домовилась. Мені б у будь-який універ, аби залишили й не чіпали мене. А зараз я б хотів кудись на інформатику або відео знімати.

-        Тобто в подальшому Ви не збираєтесь зв’язувати своє життя дуже серйозно  з паркуром? Це стає більше як хобі?

-        Ну зараз вже так, раніше думав…Зараз є мрія зал збудували, але немає засобів і всього іншого.

-        У Вас є учні?

-        Ну учні - це моя команда. Вони навчались, переймали досвід. А особливо так щоб... Ну питали в мене. Мами підходили «ой мій син пригає хочу, щоб ви його навчили». Але нема де займатись.

-        А як Ваші рідні ставляться до такого екстремального виду спорту?

-        Мама спочатку охала,  ахала, «що ти займаєшся, єрундой, голову розіб’єш», - казала. Потім середина нормально. А зараз вже «ти вже старий, такий-сякий, треба за голову братись».

-        Зараз Ви займетесь?

-        Так.

-        Як часто?

-        Ну робота… раз-два рази на тиждень. А раніше майже кожного дня займався.

-        А де Ви займаєтесь?

-        В саду у себе або в парку на «амєріканскіх» як і раніше.

-        То Вас там можна зустріти?

-        Так. Раніше, коли ми тільки починали, то мало хто стрибав, а потім всі почали стрибати. Особливо пік був 2009-2010. А зараз трохи вже не так.

-        Чи бувають  у Вас такі періоди, коли Ви не можете щось зробити, Вам страшно?

-        Так, завжди. В паркурі елементів мільйон і кожного року нові люди придумують щось нове. І щось завжди страшно робити. Навіть, якщо ти довго не займався складно робити. Або коли ти впав, вдарився головою. Страх бере і не можеш.

-        А як Ви себе мотивуєте до дії, переборюєте свій страх?

-        Переборювати страх…(хах).

-        Вас же щось штовхає це робити.

-        Не знаю, ну з якихось звичайних трюків, то ти настроюєшся і потроху їх робиш. А так, подвійні-потрійні теж я робив, страшно було. Я просто на висоту залажу, кричу, мій мозок вимикається і я роблю.

-        Як щодо травм, чи часто Ви з ним зіштовхуєтеся?

-        Взагалі не часто, якщо порівняти з моїми друзями. Серйозна травма у мене була у 2008 році  судини полопались на колінах, мені кров викачували, десь місяця два-три я не міг ходити. І потім ще одна травма, зв’язки порвав. Теж був виступ, змагання, перший тур я пройшов, а фінал був увечері. Вдень ми відстрибали, а потім не було чого робити, то ми знову стрибали на мати з висоти. Це у Києві було в Х-парку. Стрибав, а потім у мене ноги підвернулись і я почув такий хруст... лежу, такий біль... Боюсь на ноги подивитись, бо моя нога, думаю, там у різні сторони. Моя дівчина підбігає. Вона думала, що я шуткую, бо я завжди так прикидаюсь. Швидку  викликали, поїхали в київську лікарню. Сказали, що перелому немає, але є підозра, що зв’язки порвались, а це ще гірше. За рентген заплатили, грошей у нас нема. Дзвоню до папи, а він у Києві живе, то він не дома, за містом. Дзвоню хлопцям, бо ж і на таксі у мене грошей нема. Вони зкинулись  і довезли мене додому. Після цього я рік не стрибав. Два місяці на ногу взагалі стати не міг, дома пролежав. Потім через два місяці на роботу пішов і десь рік не займався, воно тянуло, рвало. Це дві серйозні травми і все. А то таке, подряпини, розтяжки.

-        На «Україна має талант» ходили?

-        Ми ходили, коли воно тільки починалось. Я сиджу дома, дзвонить мені хлопець, щось каже мені про «Україна Має талант», а я взагалі не знав, що це таке.  Поїхали на кастинг, а у нас не підготовлений номер, ні музики, нічого. Виходим ми на сцену, а там передпоказ. Вишли туди, музики нема, погано виступили і вони нас не взяли.

-        Більш не пробували?

-        Потім ще, коли було 10 років Новому каналу, ми ходили з тієюю командою, але у нас теж щось не вийшло.

-        Хто Ваш кумир, з ким би Ви хотіли зараз сістий повечеряти, якби була така можливість?

-        Джекі Чан і  команда 3RUN.

-        Щоб Ви їм сказали?

-        Не знаю.   I love you man. Thank you. Надихав він взагалі своїми відео дуже сильно.

-        Ви б хотіли поїхати з України?

-        А хто звідси зараз не хоче виїхати.

-        Куди б Ви поїхати?

-        Взагалі в Лондон або в Німеччину.  В Лондоні найбільше займаються паркуром, люди там вже звикли до цього.

-        Чи Ви згодні що у житті треба спробувати все?

-        Не згоден. Спробувати те, що хочеться пробувати. Я б з парашутом хотів стрибнути…

-        Ким Ви хотіли стати в дитинстві?

-        У дитинстві….будівельником, будинки будувати.

-        А чому так?

-        Ну це взагалі, саме-саме дитинство. Не знаю, чомусь мені подобалось конструктори складати.

-        Паркур це…

-        Паркур – це життя. До паркуру в школі я пив, курив, якби не паркур,   не знаю в яку б я компанію потрапив.

-        Щоб Ви порадили зробити кожному зробити в житті?

-        Не знаю.

-        Ви б порадили кожному займатися паркуром, щоб кожен робив сальто..?

-        Та ні.

-        Чому?

-        Це саме повинно прийти. Я ж не скажу боксеру йти й паркуром займатися.

-        А є якісь обмеження для заняття паркуром?

-        Немає. Кожен може прийти і займатися. Просто у когось це швидше вийде, у когось не вийде, хтось пострибає тиждень і йому не сподобається, і піде.

-        А чому в паркурі нема дівчат?

-        У паркурі? Є. В Україні є. У Києві є група.  Дівчина зі Львова виступала у Лондоні. У Броварах нема.

-        Як ви себе бачите через 10 років. Збудуєте свій зал?

-        Це я б дуже хотів, збудувати свій зал акробатичний, бо його тут немає. І хотів би вчити і молодих, і старих.

-        У вас виходить  вчити?  Адже, щоб навчити треба мати певні навички.

-        Виходить, у мене ж уже є досвід.

-        Ви народились у Броварах?

-        Так. Це ім`я і прізвище батька. Він з Дагестану, а мама з України.

-        Буде цікаво знати, яка Ваша громадянська позиція. Якщо Ви не бажаєте відповідати перейдемо до наступного питання.

-        Що я вважаю не правильним... Оцей пам’ятник Небесній сотні не треба було ставити на Майдані свободи, бо там всі гуляють, п`ють зажди. У нас, у парку є алея така, де пам’ятники  стоять, хто захотів, той пішов подивися. А оце тут дарма його поставили.

-        Як ставитесь до  вимушених переселенців?

-        Взагалі нормально, якщо вони нормальні, то нормально. У Броварах же ж теж є нормальні і ненормальні. Так сам в Росії є нормальні, а є не нормальні.  Всюди є нормальні люди, а є  не адекватні.

-        Як за допомоги паркуру Ви допомогли комусь?

-        Це смішні історії. Йду я на роботу,  а там з 5 поверху куртку скинули і вона на дереві застрягла. Я на дерево, роблю сальто, раз-два, вони там охають. Потім хлопець тої дівчини приходить, мені руку жме, мало не кланяється і я з гарним настроєм на роботу поїхав. Кота рятував. З роботи дзвонить прибиральниця: «Йди сюди, треба кота спасать». Прийшов і «спас» її кота.

-        Вас впізнають, мабуть?

-        В основному молоді і їх мамки: «От мій мальчік хочє заніматься». Іноді стрибаю, підходить мама: «Ой, Ви його кумир, я хочу, щоб Ви його обучили…» .

-        У кого з броварчан, Ви б порадили взяти наступне інтерв’ю?

-        Яна Сидоренко є, карате займається. І Максим Забаштанський, брейкер.

Тепер Ви можете самі переконатися у майстерності Шаміля, переглянувши відео.