Розслідування за прайсом: як журналістика і громадський сектор перетворюються на інструмент тиску

Київ давно живе в режимі репутаційної війни. Тут поруч існують бізнес, політика, суди, правоохоронці, редакції, громадські організації, грантові структури, піарники й ті, хто добре знає ціну інформаційного удару. У столиці репутація часто коштує дорожче за контракт, а один правильно розкручений матеріал може створити проблем більше, ніж офіційна перевірка.

Треба визнати, що Україні потрібні журналістські розслідування. Без них не було б десятків викриттів, суспільного контролю, публічного тиску на корупціонерів і чиновників, які звикли працювати в тіні. Але сьогодні треба говорити й про інший бік цієї системи: журналістський формат дедалі частіше використовується не для пошуку правди, а як інструмент впливу, шантажу, конкурентної боротьби або репутаційної зачистки.

Проблема не в тому, що медіа пишуть про бізнес. Проблема починається там, де “розслідування” перетворюється на послугу, а громадська організація — на оператора публічного тиску.

Деякі громадські організації вже майже відкрито демонструють можливість запуску розслідувань на комерційній основі. Серед показових прикладів можна визначити ГО “СТОПКОР”. Ще у 2019 році проєкт “Стоп корупції” був виключений із Глобальної мережі журналістів-розслідувачів GIJN через претензії до професійності та конфлікту інтересів; тоді ж у медійному середовищі публічно обговорювалися підозри щодо матеріалів із ознаками замовності. Проте зараз в них є окрема публічна сторінка в Інтернеті, яка позиціонується як майданчик співпраці зі StopCor.

Там описано, що заявник може ініціювати антикорупційне розслідування, якщо має факти, документи або підтверджену інформацію про корупцію, тиск на бізнес, сумнівні тендери чи непрозорі рішення чиновників або бізнесменів. На цій же сторінці зазначено, що для старту розслідування одного кейсу “рекомендується цільовий благодійний внесок” від 5 000 доларів. Окремо наголошується, що це не є оплатою за розміщення матеріалу, а публікація можлива лише після перевірки фактів, оцінки суспільної значущості та редакційного контролю, але зрозуміло, що мова йде саме про замовні розслідування та медійний тиск.

Формально така конструкція може виглядати обережно: не “оплата публікації”, а “внесок”; не “замовлення статті”, а “ініціювання розслідування”; не “гарантований вихід”, а “можлива публікація після перевірки”. Але для суспільства важлива не лише юридична упаковка. Важлива сама логіка: якщо розслідування можна ініціювати за гроші, виникає питання, хто саме формує порядок денний — громадський інтерес чи платоспроможний заявник.

І це питання не лише до одного бренду чи однієї редакції. Це питання до всього ринку.

В Україні вже існує великий пласт прихованого впливу в медіа. Інститут масової інформації зафіксував у першому кварталі 2026 року 170 матеріалів з ознаками “джинси” серед 28 популярних українських онлайн-медіа. “Джинса” — це прихована замовна публікація, яка маскується під журналістський матеріал і не маркується як реклама. За даними моніторингу, більшість таких матеріалів мала замовний характер.

У вересні 2025 року ІМІ також фіксував стабільний ринок замовних публікацій: 178 матеріалів з ознаками замовності у 23 ключових онлайн-медіа, причому 74% таких матеріалів були розміщені на користь комерційних замовників.

Тобто проблема не вигадана. Вона давно живе в українському інформаційному полі. Просто раніше її частіше називали “джинсою”, “чорним піаром”, “недобросовісною рекламою” або “інформаційною кампанією”. Тепер до цього додається ще один формат — розслідування як публічна зброя.

Для бізнесу це особливо небезпечно.

Підприємець у Києві сьогодні і так працює в умовах війни, дефіциту кадрів, перевірок, мобілізаційного тиску, нестабільного попиту, проблем з логістикою, судами й регуляторами. Але до цього додається ще одна загроза: будь-який конфлікт із партнером, конкурентом, колишнім співробітником, чиновником чи локальним активістом може перейти в медійну площину. І тоді бізнес починає захищатися не тільки в суді або в офіційних органах, а й у Google, Telegram, Facebook, YouTube та коментарях.

У нормальній системі журналіст ставить питання, перевіряє документи, дає право на відповідь, відділяє факт від припущення і не працює в інтересах замовника. У хворій системі все навпаки: спочатку формується потрібний образ ворога, потім підбирається фактура, далі запускається хвиля публікацій, а вже після цього фігурант має доводити, що він не злочинець, не шахрай і не “схематозник”.

Це не журналістика. Це репутаційний удар у журналістській оболонці.

Окрема проблема — громадські організації, які отримали в Україні дуже широкий кредит довіри. Після початку повномасштабної війни ГО стали важливою частиною суспільного життя: вони допомагають армії, переселенцям, громадам, викривають корупцію, контролюють владу, працюють із донорами. Але саме тому будь-яка підміна громадської діяльності комерційним тиском є особливо токсичною.

Коли ГО діє як незалежний суспільний інститут — це сила. Коли ГО стає інструментом чиїхось інтересів — це вже не громадянське суспільство, а фасад. За вивіскою “антикорупція” може ховатися звичайна конкурентна боротьба. За словами “суспільний інтерес” — приватний конфлікт. За “правозахистом” — кампанія тиску.

І найгірше, що такі історії б’ють не лише по конкретному бізнесу чи людині. Вони б’ють по всіх нормальних журналістах і всіх чесних громадських організаціях. Бо коли читач бачить занадто багато “розслідувань”, у яких мало доказів, багато натяків і сильний запах замовності, він перестає довіряти навіть справжнім викриттям.

Такі громадські організації, як “СтопКор”, на своїх сторінках “Про нас” називають себе незалежними і некомерційними українськими виданнями, а також прямо описують свою роботу як адвокаційну або правозахисну журналістику. Там же зазвичай зазначено, що в такому підході журналіст “не є стороннім спостерігачем”, а “безсторонність тут недоречна”. Це чесне формулювання, але воно одночасно відкриває велику проблему: якщо журналістика сама відмовляється від безсторонності, то суспільство має отримати ще більше прозорості щодо джерел, фінансування, конфлікту інтересів і доказової бази.

Громадський інтерес не дозволяє підміняти факти припущеннями. А боротьба з корупцією не дає права перетворювати медіа на приватний кийок.

Український Кодекс етики журналіста прямо говорить, що служіння інтересам влади чи засновників, а не суспільства, є порушенням етики журналіста. І саме це має бути базовою лінією. Журналістика може бути гострою. Вона може бути незручною. Вона може бити по сильних, багатих і впливових. Але вона не має права ставати сервісом для тих, хто хоче вирішити свій конфлікт чужими руками.

Києву потрібна не тиша. Києву потрібна гігієна публічного поля.

Якщо медіа або ГО беруть гроші на розслідування — суспільство має знати, хто ініціатор, яка природа фінансування, чи є конфлікт інтересів, чи отримала друга сторона запит, чи були перевірені документи, що саме підтверджено, а що є лише версією. Якщо матеріал публікується після внеску — це має бути позначено максимально прозоро. Якщо є донор, замовник, заявник або бенефіціар інформаційної кампанії — це не може ховатися за красивими словами.

Потрібна проста норма: будь-яке розслідування, ініційоване зовнішньою стороною за фінансової участі, має містити публічне розкриття цього факту. Не дрібним шрифтом. Не десь у підвалі сайту. А прямо в матеріалі.

Друга норма — обов’язкове право на відповідь. Не формальне “ми звернулися, але не отримали відповіді”, а нормальний журналістський процес: запит, достатній час на реакцію, публікація позиції, відокремлення документально підтверджених фактів від редакційних оцінок.

Третя норма — відповідальність за маніпулятивні заголовки. Бо сьогодні репутацію часто знищує не сам текст, а заголовок, який люди читають у стрічці й несуть далі без деталей. Якщо в матеріалі є лише припущення, заголовок не має звучати як вирок.

Четверта норма — прозорість для громадських організацій, які займаються публічними кампаніями проти бізнесу або конкретних осіб. Джерела фінансування, партнерства, гранти, комерційні внески, зв’язки із заявниками — усе це має бути відкритим. Не тому, що ГО треба обмежити. А тому, що сила громадського сектору тримається на довірі.

І п’ята норма — саморегуляція ринку. Медіаспільнота має жорсткіше відділяти справжні розслідування від матеріалів з ознаками замовного тиску. Інакше це зробить аудиторія — просто перестане вірити всім.

Україна не може дозволити собі знищити журналістські розслідування. Під час війни вони потрібні ще більше, ніж у мирний час. Але саме тому треба захищати їх від перетворення на платний інструмент впливу.

Бо коли будь-який бізнес можна винести в публічне поле через “розслідування за внесок”, це вже не демократія і не громадський контроль. Це ринок репутаційного примусу. А Київ не має ставати столицею такого ринку.